Христина Сиволап - мама, яка знімає кіно.

Я вірю в те, що кожна маленька душа обрала сама своїх батьків. Не знаю, правда, як цей процес у них відбувається, та і у нас, бо ми ж теж були колись на їхньому місці, але думаю, вони приходять перш за все, щоб допомогти. Допомогти нам - дорослим та сильним, стати справді сильними, і справді ніжними. Стати гармонійними, вірити в диво, і по справжньому любити. 

Колись Айседора Дункан писала у своїй автобіографії, що жодна любов до жодного чоловіка ніколи не стане у порівняння з любов'ю до дітей. 

І ця любов для одних перетворюється у страх, для інших додає мотивації, ще когось вона доповнює, як пазл. 

Коли я дізналася, що Христина вагітна, я на той час вже теж була не далеко від неї:) 

Різниця - 6 місяців. Дивилася на неї, як на людину-першопрохідця, дивилася і думала: ну як воно, там, у декреті, з новою людинкою на руках і у відмові від роботи, захоплень, тусовок, книг… 

Я девочка и я хочу платье, а еще костюм, а еще пиджак, а еще...

У меня история типичная. В детстве больше тусовалась с мальчиками, коленки побитые, личный пистолет, никаких тебе сю-сю-сю. Когда захотелось краситься сними и зелеными тенями в лет 13, мама запрещала. Помню по дороге со школы, куда я таки втихаря красилась, руками стирала эти краски. Было смешно. Но в кедах всегда себя уютнее чувствовала. 

Смотрела на одноклассниц, которые осваивала шпильки и уже тогда говорила, что это не мое. 

Честно говоря, не могу этого сказать и сейчас. Хотя у меня есть аж одни босоножки на небольшом каблуке, не совсем удобные, но в ресторан - красиво. 

Но в последние годы, а особенно после рождения Евы, очень захотелось платьев, юбочек ( особенно карандашей). Наверное, потому что немного потеряла я форму в последний год. Захотелось компенсировать одеждой. А если по честному, то похоже женщину внутри таки не побороть. И очень она хочет наружу. Не зря я начала читать кучу литературы по этому вопросу. 

Бегущая за волками - первая в списке:) 

Но сейчас про одежду.